Гурт KAZKA: «Талант – це на 99% важка праця, і лише на 1% — тебе поцілував хтось там зверху»

Вперше гурт KAZKA гучно про себе заявив участю у минулорічному сезоні шоу «Х-фактор», куди за перемогою прийшли вокалістка Олександра Зарицька та клавішник і гітарист Нікіта Будаш. Згодом до команди приєднався Дмитро Мазуряк з духовими інструментами. Він додав звучанню автентичності та колориту. За рік KAZKA стала справжньою сенсацією: з піснею «Плакала» музиканти стали першим україномовним гуртом, який увійшов до десятки найпопулярніших в міжнародному чарті Shazam. Сьогодні вони – найбажаніші голоси на концертах, світських вечірках та в навушниках українців.

Ми зустрілись з головними романтиками української сцени, аби провести інтерв’ю у затишній осінній атмосфері за чашкою кави. Але нам майже не довелося ставити запитань, – учасники вели жвавий діалог між собою, безперервно жартували,  розповідали про свою власну «казку». А Саша показала себе солісткою не тільки в колективі, а й в розмові (проте, чоловіча частина гурту зовсім не заперечувала).

Про казковий настрій

Саша: Казковий настрій – це, насамперед, казковий ранок. Коли прокидаєшся, нікуди не поспішаєш, приймаєш ванну, готуєш улюблений напій і в абсолютно розслабленому стані їдеш кататись на велосипеді.

Діма: Казковий настрій в мене тоді, коли я купую новий інструмент.

Саша: Або коли в тебе є час побути вдома, хіба ні?

Діма: Ну, вдома я тільки сплю.

Саша: Просто зараз для всіх нас сон – справжня казка. (сміється) Через дуже насичений графік не вистачає часу ні на що. Серед хобі в мене лишились тільки зустрічі з друзями, які трапляються все рідше. Вони навіть трохи ображаються на мене через те, що я не приділяю їм уваги. Тому якщо зараз переді мною буде стояти вибір: посидіти вдома і відпочити чи піти погуляти з друзями, — я оберу друге.

Нікіта: Значить так… казковий настрій – це я прокидаюся, мені НІКУДИ не треба (але такого ніколи не буває), я знаходжусь десь за містом — на дачі, наприклад, і йду ловити з татом рибу.

Саша: Я теж, до речі, люблю проводити час з сім’єю. Зараз я живу з батьком. Це звучить дивно, я знаю. Але для нас це виявилось прикольним досвідом. Тато допомагає, постійно щось мені готує, будить і завжди робить це дуже лагідно, типу: «Сашулька, вставай вже». Він прибирає, а потім каже мені: «Я помив підлогу. Можеш ходити босоніж». І в такі моменти я думаю, що я найщасливіша людина на Землі.

Він в мене рибак. Ми, буває, їздимо з ним на рибалку. Свого роду медитація. Я против вбивств, тому зловлену рибу ми завжди відпускаємо. Але перед тим тато цілує її – це якийсь рибальський прикол. Цікаво, що в цей момент відчуває риба. От уявіть собі: вас висмикують з природнього середовища, ви потрапляєте в невідомий світ, де не можете дихати, і тут вас ще якесь величезне створіння цілує прямо в губи. Мабуть, щось типу: «Краще б я померла!». (сміється)

Про зірковий момент

Саша: В мене з дитинства вселяли думку про те, що я стану зіркою. Це, звичайно, дуже гучно сказано. Але я була єдиною дитиною в сім’ї до шести років, мене балували, а бабусі і дідусі завжди казали: «Це наша зірочка!». А я, знаєте, витягувала голову вперед, впевнено йшла співати, читати вірші, танцювати. Найдивніше, за все я отримувала лише похвалу. Мене віддавали у всі можливі гуртки, і я ніколи не чула критики в свою адресу від рідних. Мені здається, що це все ж була прогалина у вихованні. Тому що потім, коли почалася складніша програма в школі, навчання в університеті, я відмовлялася щось вчити, прикладати зусилля. Я досі не люблю монотонну роботу – де треба довго сидіти і коли мене заставляють щось зубрити.

Нікіта: Ах, он воно що! Все ясно!

Саша: Просто мене треба було виховувати інакше, бо тепер все марно. Я в цьому не винна! (сміється) От Діму, наприклад, виховували правильно, його з дитинства заставляли багато чого робити.

Діма: Я вперше відчув «на собі» популярність, коли приїхав додому в момент виходу пісні «Плакала». В газеті «Молодий буковинець» надрукували нашу фотографію на першій сторінці.

Нікіта: «Молодий буковинець»? Ти ж зараз не жартуєш?

Діма: Звісно, ні! І я приходжу до бабці, а вона мене питає: «Це ви?». Я кажу: «Так». А вона мені: «Нічого собі! Які молодці». Оце було перше в моєму житті визнання.

Про казкові концерти

Саша: Насамперед, це люди.

Нікіта: Насамперед, ми маємо гарно пообідати. (сміється)

Діма: Обов’язково.

Саша: Ні, мені норм і так.

Нікіта: Якщо серйозно, то ми повинні зібратися з думками, налаштуватися. А далі — вийти на сцену та відчути єднання з публікою. Слухачі різні, але ми завжди досягаємо емоційного піку разом із залом.

Про казкові подорожі

Діма: Я живу в Карпатах. Тому для мене казкова подорож – це просто з’їздити додому.

Саша: А я ніколи не була в Індії. Для мене це поки – інша планета. Сподіваюсь, в січні наш графік дозволить виділити хоча б трохи вільного часу на відпустку, і я потраплю туди.. Подорожі – це взагалі те, на що найприємніше витрачати гроші.

Про казкових ідіотів

Нікіта: Коли я подумав про когось: «Ні, ну казковий ідіот»? Хм… От сьогодні зранку, коли дививсь у дзеркало.

Саша: Не знаю, я, мабуть, не люблю критикувати людей.

Діма: А в мене така думка трапилась на останньому нашому концерті, куди прийшов мій друг дитинства. П’яний. Щойно почався концерт, я дивлюсь на нього зі сцени, а він вже вгашений. Оце от казковий ідіот! (посміхається) Сподіваюсь, він читає це інтерв’ю!

Саша: В мене теж є такий друг!

Про те, що заспокоює, замість казки на ніч

Саша: Мій релакс — це музика і книжки. Я слухаю музику завжди: по дорозі кудись, вдома, в ванній. Я просто хочу прослухати всі пісні світу. І тому не люблю слухати одну й ту ж саму пісню багато разів підряд. Ну, окрім Ріанни, звичайно. (посміхається) Книжки читаю трохи рідше, тому що немає часу зануритись в сюжет. Люблю психологію. Еріх Фромм — мій найулюбленіший автор. Перечитала в нього майже все. Він ідеально передає моє бачення життя, може сказати те, до чого я б не додумалась у своїй голові: стосунки між чоловіком і жінкою, чому люди хочуть бути багатими або чому вони бідні, чому всі бояться смерті. Там багато такого, що чіпляє людську сутність.

Діма: А я більше люблю класичну художню літературу: Микола Гоголь, Григорій Квітка-Основ’яненко. А улюблена книжка – це «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Саша: Діма просто дуже любить колорит.

Діма: Так, я дуже люблю все, що стосується української культури.

Саша: А який там фільм ти подивився 800 разів?

Діма: 802 рази, якщо бути точним! «Тіні забутих предків». Так, я дуже люблю цей фільм і взагалі творчість Сергія Параджанова. Два тижні тому, перед від’їздом на концерт я дивився цей фільм у 802-й раз. Справа в його багатогранності! Він цікавий і з точки зору сюжету, і з точки зору етнографії. От, наприклад, я дізнався про існування такої прикраси, як гердани, і вже звертаю увагу в кіно на жіночі аксесуари. До того ж, він увесь такий багатий – і по кольору, і по регіональним особливостям… Ну дуже крутий фільм, кращого я просто не бачив.

Саша: А ще, головна героїня фільму – то Дімин ідеал!

Діма: Це правда, так склалось, що образ ідеальної дівчини в моєму розумінні – це Лариса Кадочникова (Лариса Кадочникова – радянська актриса, яка в 1964 році зіграла роль головної героїні Марічки в фільмі «Тіні забутих предків». Зараз актрисі 81 рік — прим. редакції).

Саша: А в мене таких ідеалів дуже багато. Я просто максимально люблю закохуватись. Зазвичай, в мене відбувається так: я закохуюсь, а вже через хвилину можу передумати, «бувай, хлопче!». Але мені завжди здавався крутим Джим Керрі, адже найголовніше у чоловікові — це гумор. В плані зовнішності мій ідеал – Джонні Депп. Він такий «чоловік-чоловік», але і дивний трошки. А я дуже люблю дивних людей.

Про казкові побачення

Саша: Є два варіанти. Перший: це хлопець, який тобі подобається. В такому випадку будь-яке побачення буде казковим. Що б він не сказав, куди б не запросив. Ти будеш дивиться на нього закоханими очима. Хоч на лавочці під під’їздом, будеш думати: «Клас, тут так романтично!». Другий: це хлопець, який хоче справити на тебе враження. В такому випадку я уявляю щось кіношне – наприклад, кінотеатр під відкритим небом. Чи дах будинку. Чи карета, як в серіалі «Секс і місто». Мені здається, при бажанні хлопець може вразити будь-яку дівчину.

В Сумах прямо на концерті перед піснею «Він» (а це наша найромантичніша пісня) хлопець зробив дівчині пропозицію. Ми про це знали, він мені заздалегідь написав в Інстаграм. Я в таких випадках ніяк не можу відмовити. Це було дуже мило, всі дівчата плакали.

В Інстаграмі, до речі, я читаю все. Моє улюблене заняття перед сном – читати повідомлення в діректі. Звичайно, є багато смішного і трохи неадекватного. Але є якісь справді казкові історії. От, наприклад, нам писали, що дитина-аутист, яка взагалі нічого не сприймає, під час звучання нашої музики посміхається. Ну от як таке можливо?

Про бажання мати плащ-невидимку

Саша: Як справжній фанат Гаррі Поттера, в часи, коли ці фільми були популярні, я справді вірила у магію. При тому, що я була вже не така маленька, але мені хотілось вірити у цей світ чарів, уявляти себе там. Зараз плащ-невидимка мені дуже б знадобився, щоб просто пройти вулицею. Тому що уваги іноді занадто багато.  

Діма: Мені такий плащ поки що не потрібен. Я не брав участь в «Х-факторі», і не так часто з’являвся на екрані, тому мене впізнають менше.

Саша: Ми, до речі, ніколи не відмовляємо у фото. Один раз таке було просто через брак часу. А от коли мені було 14, зі мною така історія трапилась. Я дуже любила «Фабрику зірок — 2». Пам’ятаю, як на збірному концерті повз мене проходив Борис Апрєль. Я попросила в нього автограф, а він мені: «Извините, мы очень устали», і пішов. Через такі речі, маю сказати, одразу змінюється відношення до артиста.

Про те, що життя – це не казка

Саша: Я завжди чомусь була стовідсотково впевнена, що буду в цій сфері, буду співати. Але інколи лякалась того, що час іде. Ну, знаєте, мені вже 23 роки – і нічого, 24 – так само. І я така: «Ну блін, коли?». І от в 25 років все прийшло, з нами сталась KAZKA.

З іншого боку, в мене в житті навіть не так багато кастингів було. В 16 років була «Фабрика зірок», звичайно (!), але мене тоді навіть до передкастингу не допустили. Причому я ходила туди в день, коли в школі був держіспит. Я вирішила, що кастинг – корисніше. Мене тоді завуч та директор школи не зрозуміли, казали: «Саш, ти усвідомлюєш взагалі, що ти робиш? Замість того, щоб здати іспит, ти йдеш на кастинг незрозуміло куди. Ти адекватна взагалі?». А я тоді думала: «Це ви якісь не адекватні. Я йду здійснювати свою мрію!». Словом, після «Фабрики» ще були кастинги в «Голос країни» два чи три рази, «Х-фактор» спроба перша, а потім вже наш доленосний «Х-фактор», на який ми прийшли разом з Нікітою. Тоді ми були впевнені, що пройдемо, ми такими зірками себе почували! Типу як Юрко Юрченко. Добре, що потім нас попустили.

Діма: А в мене був період між другим і третім курсом, коли з’являлись думки, що музикою, виявляється, не так багато можна заробити. Я жив у Києві, але ще не призвичаївся жити не вдома. Я грав в переходах, грошей не було взагалі.  А коли з’являлись, їх вистачало лише на те, щоб закупити на місяць їжі в «Ашані» — 2 чи 3 кг макаронів. І був період, коли я цілий місяць їв лише ті макарони. А на навчання їздив тільки завдяки тому, що мав проїзний.

Саша: В мене ніколи проблем з їжею не було, як ви бачите. (сміється)

Діма: І от тоді я думав: «Ну все. Як же музикою взагалі можна заробити на життя?».  Але на наступний день все проходило і я просто йшов далі.

Про казкову музику

Нікіта: Казкову музику створює той, хто багато працює.

Саша: Ні, я так не вважаю. Казкову музику створює той, хто має захоплення і віру в диво в душі. Той і зможе вилити це все у музику.

Діма: Казкову музику робить той, у кого вона йде від серця.

Саша: Я вважаю, що таку музику створював Девід Бові. Для мене це ідеал, людина, яка точно займалась тим, чим хотіла.

Діма: А для мене це — Майкл Джексон. Люблю з самого дитинства. Я проспав його останній концерт і по сьогоднішній день не можу собі цього пробачити. Трансляція була дуже пізно, о третій годині ночі, я побачив тільки початок і заснув.

Нікіта: Для мене дуже щира музика – це Dead Can Dance. Ще, напевне, Джордж Майкл. І Rammstein. Тілль (Тілль Ліндеманн, лідер гурту Rammstein – прим. редакції)  – він же спортсмен, був членом збірної НДР з плавання. А вокалом він зайнявся вже після цього. В нього була якась мета, бачення, як це має бути і він просто займався співом кожен день, аби досягти результатів.

Спорт навчив його наполегливості, тому що в спорті інакше не можна – там або ти працюєш, або ти не в збірній. Талант тут ні до чого, він напрацьовується. Всі люди у чомусь талановиті. Тому я вважаю, що талант – це на 99% важка праця, і лише на 1% — тебе поцілував хтось там зверху. Бог, янгол, доля, може, ще хтось. Хто у що вірить…

Фото: Ден Бобров