Сергій Притула: «Моїм завданням на початку телевізійної кар’єри було навчитися говорити «чАйник»

Є люди, які проживають своє життя настільки наповнено, що його б вистачило на 3-4 середньостатистичних. Телеведучий, шоумен, продюсер, волонтер та громадський діяч Сергій Притула не просто з таких персонажів. Він очолює їх «неофіційну профспілку». Якби до Сергія можна було приєднати динамо-машину, то з тієї енергії можна було б освітлювати його рідний Збараж. Зловити його для повноцінного інтерв’ю в Києві виявилось практично нереальною справою, то ж для розмови с Сергієм за чашкою чаю я обрала Львів. У місті, яке очільник гумористичного шоу «Вар’яти» шанує ледь не найбільше, говоримо про проблеми українського радіоефіру, подорожі і Стівена Тайлера.

Як ти вважаєш, наскільки важливо артисту бути в тренді?

Якщо говорити про «Вар’яти шоу» як про структуру, яка займається гумором, то навряд чи можна сказати, що ми  задаємо тренди, чи підхоплюємо їх. Ми працюємо у сфері побутового гумору, яка не лежить в площині актуальності. Актуальний гумор — це коли гумористи вміють миттєво відреагувати на якісь події, які відбуваються в суспільстві, країні, політиці.

Актуальний гумор стає одразу політичним?

Ні, не обов’язково. Наприклад, ми в травні по гарячих слідах Євробачення писали розкішну мініатюру. Ситуація в поліції, де поліцейський допитує сумнозвісного Сердюка, який показав голу задницю на весь світ. Поліцейський йому каже, що «в тюрмі, куди тебе посадять, свій конкурс, як в Києво-Могилянській академії – 30 чоловік на 1 місце». Але цю мініатюру ми показували на концертах аж 2 тижні. Ми навіть спробували її на зйомках в серпні. Зняли її, але вона буде вирізана з телевізійної версії, тому що вона просто була вже не актуальна. Час пройшов, всі забулися.

Я знаю, ти не любиш порівнянь (хоча той же Роуен Аткінсон дуже тішиться, коли його порівнюють з Чарлі Чапліном). Та тим не менше, ти все одно артист і на когось орієнтуєшся: люди, проекти, шоу? 

Знаєш, я недавно давав  інтерв’ю і дівчинка запитала:  «Коли ви почали працювати на телебаченні, на кого рівнялися? Не в сенсі гумору, а просто, як телеведучий». І я зловив себе на думці, що тоді ні на кого не рівнявся, тому що головним моїм завданням на початку телевізійної кар’єри було навчитися говорити «чАйник». Тому що в першому випуску програми «Було ваше, стало наше» я був в гостях у Іллi Ноябрьова, який на той момент уже був мастодонтом українського телебачення. Я коло нього був просто блошка, мікроб. І під час зйомки цієї програми я 11 разів сказав «чайнИк». Тому що в Збаражі я говорив «чайнИк». 7 разів це змогли вирізати, але 4 залишилося, тому що ми грали на чайнИк. І це неможливо було вирізати. Тому на початку кар‘єри ти не задумуєшся над тим, на кого ти маєш рівнятися, ти задумуєшся над тим, як тобі правильно говорити слова. Тут не до мавпування якихось кумирів. В гуморі у мене немає якогось чіткого орієнтира.

Все ж якісь референси ти все одно для себе робиш? Всі ми робимо референси.

Дуже модне слово «референси». Зараз це дуже популярне слово у підростаючого покоління стендаперів.

О, молоді стендапери! Такі молоді, і такі не смішні. Ну або я вже стара. Але вони не смішні.

Знаєш, у чому проблема? У тому, що виходить хлопчик віком 21 рік і починає стендап з фрази: «Знаєте, що мене дратує в житті?». Тобі 21 рік, що тебе може дратувати, дурік? В тебе ні жінки, ні дітей, ні роботи. Ти живеш в своє задоволення, що тебе може дратувати? Вони надивляться американських стендаперів, Луі Сі Кея, Джорджа Карлінга , Еді Мерфі в кінці кінців, виходять і оце несуть. Знайди свою формулу, не копіюй. Референси якісь, звичайно, беруться. Тому що я так чи інакше живу в гумористичному середовищі. Дивлюсь, що роблять колеги по цеху, дивлюсь, що робиться на заході. Наприклад, я вже 100 років не дивився КВН. Недавно глянув і не пошкодував, що я його давно не дивився. Але якісь нові проекти все ж переглядаю, ту ж «Лігу сміху». Проте не все, що там відбувається, я можу перейняти чи адаптувати під себе.

Ну окей, а себе ти якось адаптуєш під сучасну гумористичну сцену? Вчишся, тренуєшся, вправляєшся?

В мене є певні проблеми з акторською майстерністю. Тобто я кращий автор, ніж актор і мені доводиться дуже багато зусиль і енергії витрачати при роботі над подачею матеріалу. Я не буду соромитися і зізнаюся, що до сьогодні деякі шматки своїх конферансів опрацьовую перед дзеркалом, тому що в мене достатньо обмежений мімічний ряд, я не найсильніший в сенсі невербальної лексики, мені важливо відточувати деякі моменти оцінок, реакцій, подачі.

Щоб не було, як у відомому мемі про Чака Норріса? Емоції Чака Норріса: щастя, здивування, гнів, сарказм…

Якщо гіперболізувати, то так. Просто я пам’ятаю часи «Файної Юкрайни», коли я працював на одному майданчику з Андрієм Молочним, який був надзвичайно крутим універсалом. Він міг зіграти будь-яку роль, а я міг грати певну кількість.

Давно хотіла спитати. Ми з тобою фанати «Пропалої грамоти». На твою думку, чому зараз в Україні немає такого кіно, з філософським, трохи сюрреалістичним, трагікомічним гумором?

Почнемо з того, що у нас практично відсутня когорта україномовних авторів в царині гумору. Знаєш, чим «Вар’яти шоу» займаються у вільний від гастролей час?

Пишуть? Сплять?

Адаптують. Ми займаємося докторингом сценарію. Цього року ми працювали над 3 серіалами підряд: один – 60 епізодів, другий – 20, третій – 30. Робота над третім зараз ще триває. Це сценарії, які написані російською мовою, але мають бути зняті українською, тому що канали зараз замовляють україномовні продукти. Авторські групи не вміють писати українською. Вони пишуть російською, а ми з хлопчиками адаптуємо це так, щоб не втратилась суть, залишився гумор і щоб це була природня українська мова.

Так от, ти ж питаєшся, чому у нас немає філософського кіно, гумору правильного і т.д. В нас 20 років все було заточено на роботу під північно-східного сусіда. Для всіх авторів вважалося дуже круто, коли ти пишеш на Москву. Всі сценаристи писали російською. А там інший гумор, інша ментальність. І якщо її порівнювати з нашою, то прірва стає все глибша і глибша з роками. Навіть в сенсі гумору в українців за деякий час після розпаду Союзу почали промальовуватися свої чіткі відмінності, яких не було за часів співіснування в одному союзі зі Старшим Братом.

Відійдемо від гумору. Ти сказав, що тобі не подобається естетика сучасного радіо. Зокрема, ранкових шоу, як, назвемо це «містоутворюючих підприємств радіостанцій». Чому?

Слухай, ми з тобою дружно починали на радіо в кінці 90-х. І я дуже добре пам’ятаю той принцип, який закладався кожному, хто переступав поріг «Радіо Тернопіль». Я про те, що коли маєш, що сказати в ефірі, ти вмикаєш мікрофон. Якщо ти не маєш, що говорити, ну то помовчи, хай пограє музика. Заповнювати собою паузи в ефірі виключно для того, щоб просто заповнити, це якась дурість несусвітня. Мене не просто бентежить те, що відбувається у радіоефірі, я не розумію, який смисл того, що відбувається.

Люди їдуть на роботу, слухають, не відволікаються …

Одні їдуть на роботу, другі сидять в студії і використовують свій ефірний час не зовсім за призначенням. Чорт забирай, у тебе є можливість щось донести людям з самого ранку, якось підняти настрій. В тебе величезний інформаційний ресурс, ти можеш, навіть свою суб’єктивну думку туди впарити. Якщо ти не вмієш жартувати – будь цікавим. Якщо тобі здається, що ти вмієш жартувати – перепитай ще раз в когось, може, ти помиляєшся. Люди, які створюють штучну атмосферу позитиву в студії мені не подобаються. Я не кажу, що я був супермегаведучий, але я жив в часи, коли мав можливість зранку насолоджуватись роботою великої плеяди цікавих, веселих, дотепних, розумних радіоведучих. Я, слава богу, застав ті часи, коли формат радіостанцій не гнобив особу, яка сиділа в ефірі.

Ну, «Радіо Тернопіль» то була така собі вольниця.

Це була абсолютна махновщина в ефірі, тому що в межах однієї години могла грати Оксана Білозір і …

Шинейд О’Коннор!

Шинейд О’Коннор, Тhe Оffspring і Ніколай Басков. Але тим не менше, ввімкнувши радіостанцію, ти, в межах трьох пісень, навіть без виходу ведучого, міг зрозуміти, хто сидить в ефірі. І це було прекрасно. Люди мали свого слухача. Люди, хоч і дуже молоді, сиділи з певним багажем знань за спиною, їх було цікаво слухати. Було зрозуміло, що сидять персонажі, не позбавлені достатньо великої цифри IQ в мізках. Зараз я клацаю з радіостанції на радіостанцію, а таке враження складається, що ведучі мігрують за мною з хвилі на хвилю. Вони всі однакові, всі говорять якимись такими голосами: «Ааа, на самом деле, аааа (пафосно)» . Шо це за хрєнь? Завтра цю дівчинку чи цього хлопчика звільнять з радіо, і цього ніхто не помітить, це буде тільки їхня особиста трагедія.

Ти, як людина, яка винесла з радіостанції, окрім досвіду ще й енциклопедію рок-музики, слідкуєш зараз за тим, що в ній відбувається? Чи все-таки від музичного споживання ти трохи відійшов?

Відійшов не трохи, а таки достатньо. Звичайно, я слідкую за музикою, знаю, що Despacito набрали 4 млрд переглядів в Youtube. Але я точно тобі не скажу, як називається останній альбом якоїсь відомої рок-групи, який сингл випустив той чи інший співак. Ці інформаційні потоки зараз трошечки повз мене, тому що я фізично не маю часу слідкувати за всім, що хочу.

Я пам’ятаю багато разів озвучену нам мрію «стояти у першому ряду і плакати на концерті Aerosmith». Стів Тайлер не вічний. Коли, коли ти це реалізуєш?

Я ображений на Стіва Тайлера. В 2014 році я купив квитків на Стіва Тайлера на якусь величезну суму, в районі тисячі доларів — собі, дружині, друзям. Він тоді мав виступати на НСК «Олімпійський» в Києві. А за деякий час до концерту Тайлер сказав, що вони відміняють концерт у Києві, тому що у нас війна і йому дуже страшно. І мені чомусь здалося, що в того чувака, на якого я молився все життя, як виявилося, просто немає яєць. Хоча я не перестав любити музику Aerosmith і ніколи не перестану. Та й Стіву Тайлеру глибоко начхати на мою думку про нього. Він якось із цим проживе.

Що зараз грає в твоєму плейлисті?

Річ у тім, що в мене зараз реально страшна проблема. Я не завжди ідентифікую виконавця якоїсь композиції і його імені. Тому імен не назву, скажу, що це гурти і виконавці, які працюють у фанк-напрямку. Я ніколи не думав, до речі, що мені буде подобатися фанк.

Він дуже життєстверджуючий. Зараз, мабуть, дуже хочеться такого. Музики для «підтримки штанів».

Я просто помітив, що ця музика допомагає бути в тонусі. Хоча я величезний прихильник рок-музики, і в моїх плейлистах вона займає 80%, але постійно слухати рок мене чомусь останнім часом втомлює. Хочеться якогось різноманіття, а фанк якраз доволі різний і цікавий. Він не агресивний, а життєствердний. Такий, трошки дурнуватий, знаєш. Мені здається, що якщо порівняти з музикою те, чим я зараз займаюсь на сцені – це теж фанк. Мені 36 років, я на концертах «Вар’яти шоу» дозволяю собі стрибати по сцені.

Наступного року ти обіцяв дещо збавити «гонку робочих озброєнь» і навіть трохи відпочивати. То як на рахунок відпочинку?

…наступного року він обов’язково буде.

Куди, окрім традиційних Грузії і Карпат, хочеться? Так, щоб «grab some buds» або взяти дружину, дітей і чкурнути.

До речі, це якесь таке доволі дивне, нове і цікаве відчуття, говорити про своїх дітей у множині. Один наш знайомий нещодавно виклав відео з озера на висоті 1400 метрів, десь 200 км від Ужгорода в напрямку Європи. То я йому написав, що наступного літа беру жінку і дітей (О, дітей! Точно, у мене ж двоє!), а ти показуєш дорогу, куди їхати. Я страшенно люблю бабцю Європу, страшенно.

Не тягне тебе в якісь модні та трендові місця: Ісландію, Нову Зеландію?

В Ісландії я був. В Рейк’явіку на футболі. Хоча Рейк’явік — це не Ісландія. Рейк’явік — це наші Бровари. Я їхав по Рейк’явіку і думав – Бровари. От наші хлопці-ультрас, які приїхали раніше, облазили пів-Ісландії, сказали, що просто неймовірна краса. А мені ніколи не щастить з Ісландією. Тому що туди треба летіти в липні або серпні, а в мене завжди в цей період зйомки.

Ти пляжник чи музейник більше?

50/50 якщо чесно. Однозначно, що я матрацник. Я не Саша Педан, для якого…

 …вибити зуба в Сванетїі – справа честі.

Вибити зуба в Сванетії – справа честі, зламати сноуборд – раз плюнути. Це теж треба примудритися. Якщо море, то я за те, щоб валятися. Спав би, їв би і спав би. Тому в якийсь момент, коли дружина сказала, що ми летимо в Єгипет (а я в Єгипті ніколи не відпочивав,  тільки по роботі там був), я зрозумів, що це для мене оптимальний варіант відпочинку. All inclusive.

В Єгипті починаєш читати.

Так, до речі. Завжди з собою на відпочинок беру із собою купу літератури, тому що впродовж місяця чи року дуже рідко руки доходять. Я зараз на паралельних курсах намагаюсь ковтнути дві книжки.

Що саме?

Читаю нову книжку Фоззі «Темнеет рано». Обожнюю його стиль і його захоплення Харковом 80-х. Такий сірий совок, такий ваааау!

Саме через це, при всій любові до Фоззі, я його ні разу не змогла дочитати.

А я обожнюю, тому що дуже чітко пам’ятаю ті часи, про які він пише. Другу книжку подарував Борислав Юхимович Береза. Робота двох американських політологів — «Чому занепадають  нації». Дуже цікава, почав читати, поки що подобається. А на рахунок, наскільки музейник — люблю то так само. Я маю просто велику проблему, прогалину.  Я дуже примітивний в сенсі розуміння образотворчого мистецтва, я далекий від якихось красивих видів мистецтва, типу опери чи балету.

А чи воно тобі треба, розуміти різницю між пуантилізмом і експресіонізмом?

Настільки глибоко – ні. Але знаєш, іноді, навіть в розмові в якійсь компанії, я відчуваю, що мені бракує хоча б теоретичних знань в певній темі. Тому я, навіть якщо не розумію, з великим задоволенням іду в якийсь музей, щоб трішечки почерпнути. Іноді навіть дуже щастить. Так, минулого року з дружиною у Відні пішли в музей Фрейда. Само собою, зразу ж на рецепції я виніс мозок людині, яка продавала аудіогіди. Тому що не було українською мовою і я, закотивши очі, сказав: «Лаааааадно, так вже і бути… Останній раз беру російськомовний гід». Взяв цей пристрій, іду, слухаю російською і в мене таке враження, що я щось з’їв, бо насправді я чую українську. Я відклав цей аудіогід і зрозумів, що насправді мені не почулося. Там проходила україномовна екскурсія Юрка Прохаська. І ми з жінкою попробували тишком-нишком впасти їм на хвіст. Само собою, що мене спалили тут і зараз, бо то були львів’яни, і кажуть: «Притула, будеш з нами фоткатись?». Говорю: «Буду». «Ну тоді можеш з нами ходити». І я ходив, і всякого різного дізнавався. Ще в Альбертіну ходив і отримав неймовірне задоволення. Хоча й пень пеньком, і не розумію глибини в творах Кандінського. Мені здається, що я міг би так само намалювати. Але знаєш, я ж не знав, що окрім «Чорного квадрата» Малевича є ще «Червоний квадрат» Малевича, чи якісь ще трикутники, чи ще якась біда. Знав, що є «Чорний квадрат» і думав: «Що за хрень?». А коли воно комплексно на одній стіні висить, це якась дуже цікава композиція.

Я в житті ніколи не повірю, що Притула мені розповідає, що «Квадрат» Малевича – це щось варте уваги.

Ну воно варте, воно дійсно дуже прикольне.

Ми у Львові, в свого роду гастрономічній столиці України. Не можу не запитати тебе про ресторани і сервіс, бо пам’ятаю, як тут через тебе звільняли цілі колективи закладів.

Через нас зараз в турі «Вар’ятів» у Рівному звільнили 3 людей і в Луцьку звільнили 3 людей. Рівне — в готелі, а в Луцьку – в ресторані.

Зрозуміло, що до обслуговування ти ставишся так само вимогливо, як і до роботи. Твій внутрішній «Ревізор» часто сердиться?

Ти знаєш, коли заклад ні на що не претендує, до нього і вимоги трішечки простіші.

Але ти і не ходиш у шаурмячну.

Легенько. Я живу зараз на Федорова, 20. Навпроти мене ресторан «Прем’єра». Солянка – 25 грн. Такий, відверто кажучи, непоказний ресторанчик.  Ні, звичайно, у 1994 році він був би найкрутішим в Тернополі. Але зараз 2017-й і ми у Львові. Він не показний. Не VIP. Не лакшері. Не стильний. Не сім’я ресторанів, як це заведено у Львові.

То чому ж солянка там, а не в більш «поважному» ресторані?

Наводжу приклад. Ми приїхали до Львова об 11 годині. В 11:30 ми вже були в центрі і пішли шукати, де б нам пообідати. Хотілося борщу. Ми обійшли 4 заклади, в яких ми не знайшли борщ. Тому що всюди були крем-супи! Як казав Жогло: «Немає ресторанів з вінтажною кухнею. Нема». Вінтажна кухня та, яку ми любимо в принципі.

Пюрешечка з котлеткою?

Хоча б і так. І от ми заходимо в неймовірно популярний зараз заклад, який називається «Реберня “Під арсеналом”». Дуже модний. Всі пищать. Стрічка в фейсбуці закидана геолокацією. Люди чекіняться в реберні. Фоткаються в реберні. Реберня — must have. Заходимо ми в реберню. Це вже був п’ятий заклад. Ми були дуже голодні і дуже злі. Приходить офіціант, дає нам меню. Там всього 2 супи — овочевий і гострий з телятиною. Звичайно, що ми хочемо м’яса. І ми кажемо: «5 гострих з телятиною супів». Офіціант нам: «Окей». Через хвилин 10 вертається і повідомляє, що супу гострого з телятиною нема. В одному місці я бачив всі ваші понти, якщо у вас нема 50% супів. Ну що це за цирк? Тому, знаєш, при всій повазі до якоїсь крутості, але неможливість забезпечити 2 супи для відвідувачів, це, мені здається, фол.

За яким принципом ти обираєш заклади в Києві?

В Києві все просто. Я ходжу туди, де я можу спокійно поїсти без фотосесії. Тому мені доводиться, відверто кажучи, ходити в заклади, де я переплачую за можливість спокійно поїсти. Так, це не дешеві ресторани, але останнім часом я і не дуже по них ходжу.

Не можу не запитати. Таке банальне-банальне, але все ж. Як воно стати вдруге татом?

Якось інакше.

Ну от, всі так кажуть. По-перше, дівчинка.

По-перше, дівчинка. І по-друге і по-третє. Фактор дівчинки виявився дуже серйозним.

З’явилось вже відчуття, що тих гавриків, які прийдуть свататися, ти їх… Ух!

В ту ж мить, коли я перерізав пуповину і акушери зручно вмостили Соломію мені на груди, я вже хотів розстріляти всіх, хто зазіхне на руку і серце моєї дівчинки. Накрило зразу. Ну буду якось боротися з тим відчуттям у собі.

Вона тебе дисциплінує чи ти сам?

Вона ще мене не дисциплінує. Тому що я в принципі не маю часу з нею дисциплінуватися. Сольці 3 місяці, з них я її толком не бачив десь два. З 30 вересня по 27 жовтня вліпили з хлопцями новий рекорд: 25 концертів за 28 днів. Тобто в жовтні я був вдома 4 дні. Ти приїжджаєш, цьомаєш дитину, падаєш, засинаєш, прокидаєшся і далі гарувати. Тому поки дівчинка не дисциплінує. Це все попереду.

Ніжності, ляськи-масяськи?

Ну типу я ж такий весь галянт, мачоподібний, «рубаха-парєнь». Плюс вже був син. З Дмитром у нас взагалі все просто. Хлопчача тема. А це народилася дівчинка і я поплив.

Цьомаєш носик і таке інше?

Цьомаю носик, дупцю, нюхаю, на сльозу часом пробиває. Це неймовірний кайф дивитися, як твоя дитина на тебе реагує, на твій запах, інтонацію твого голосу. Я на футболі якось сильно підірвав горлянку і приїхав додому. Катя моя з Соломійкою на руках няньчиться. А я такий (хрипло): «Соломійка, Соломійка, доця!». Вона дивиться на мене переляканими очима, і погляд такий ніби: «Тварюка, чому ти з’їв мого тата? Де мій тато?». По інтонації не розрізняла. Довелось швидко бігти до коваля, щоб викував новий голос.

Я не знаю, якими словами можна описувати взагалі те все, що зараз відбувається після народження Мії. Бо воно якось дуже все інакше. Єдине можу сказати, що мені дуже подобається те, що зі мною відбувається.

Фото: Петро Стаднік